avangard-pressa.ru

Палац княгині фон шруботяг 5 - Политология

- Це маячня! - Транквіліон впав у крісло і, шморгаючи носом, перехилив плящину просто з горла. - Як ви можете? Я стільки пережив! Врешті-решт я упорядкував оці незліченні скарби! За це одне тільки я заслужив шани і слави!

- І все ж бо склалося так зручно. Єдина людина, яка знала, ким ви є насправді, загинула. Хвилева клямра!

- Хто вам розповів? Це жахливий наклеп! Я князя обожнював! Не смійте мене ганьбити! Гадаєте, ви б у таку мить не втратили голови? Я ж не знав... не знав, що антена потрапила на русалку! Це тільки пізніше виявилося. Зрештою, можете самі переконатися, чи вдасться вам зі ста штриків дротом у сміття бодай раз попасти в русалку!

- А як стосовно сто першого разу?

Бумблякевич зміряв переможним поглядом нещасного поета і покинув книгозбірню.

БЕНКЕТ

Гостей зустрічав пан Джавала. Він привітно всміхався, тиснув руки, кидав кілька фраз і запрошував далі - до зали.

- Пане Бумблякевич! Радий вітати героя! Там уже всі
на вас чекають.

Бенкетова зала була така простора, що очі втрачали орієнтацію. Усюди групками стояли гості й запально розмовляли. Із сусідньої зали долинала гра оркестри.

Бумблякевич і не сподівався, що його з'ява викличе такий ентузіазм. Мав, щоправда, дуже пристойний вигляд: чорний фрак, біла сорочка з пінявою шумкою на грудях і велика біла троянда коло серця. Гомін ураз заклекотів з новою силою, пролунали оплески, а всі обличчя - геть усі, які були, -обернулися до нього з радісним усміхом. Перед ним розступалися і плескали, плескали, намагаючись ще й устигнути щось сказати приємне.

- Браво! Віват! Слава героям! Честь!

- Бумблякевичу - гіп-гіп-гурра! Гурра! Гурра!

Від цього галасу Бумблякевич мало не втратив рівноваги на лискучому паркеті. На щастя, назустріч ступив молодий князь. Виглядав просто казково - довгий, гаптований золотом каптан з білою стрічкою через праве рамено, білі штани і чоботи з чорного сап'яну. Ліва рука спочивала на кривій шаблюці в білих, оздоблених коштовностями піхвах.

- Вітаю героя дня! Прошу сюди. Хочу вас зазнайомити
з моїми гостями. Звичайно, не з усіма, бо це зайняло б
цілий вечір.

Князь підвів Бумблякевича до того гурту, який щойно сам покинув: чотирьох військових з орденами на грудях і двох молодих панночок.

- Панове, - сказав князь. - Перед вами найкращий мисливець краю - пан Бумблякевич. Віднині ще й наш двірцевий історик. Прошу зазнайомитися. То є полковник Кучугура.

- Тішуся, що маємо таких героїв, - сказав полковник, тиснучи руку Бумблякевичу.

- Генерал Галаган.

- Пане Бумблякевич, - мовив генерал, - ви є ви­нятковою людиною. А наше майбутнє якраз і залежить від виняткових людей.

- Генерал Голубович.

- Вітаю і зичу не менших подвигів у науці.

- Генерал Купчак.

- Все відбувалося на моїх очах. Але й досі не можу повірити, що це могла вчинити цивільна особа! Якби моя воля, зараз би вам дав ранґу офіцера.

- А це панни Купчаківни - Мотря і Хівря.

Обидві генералові доньки були кавказької породи -чорне пишне волосся, густі, але тонкі брови і витончені із горбинкою носики. У глибоких тернових очах грало полум'я невтоленної жаги.

- Пане Бумблякевич, - сказала Мотря, - будемо втішені вітати вас у себе вдома.

- Пане Бумблякевич, - сказала Хівря, - в нашому маєтку є хмара дичини. Ми охоче з вами вирушимо на лови.

На всі ці вітання Бумблякевич відповідав поклонами, відчуваючи, як червоніють його повні щоки й пітніє долоня.

- Пане Бумблякевич, - озвався генерал Галаган. - Ми чули, що у вас з'явився якийсь претендент на українську корону.

- І не один. Але то все переважно химери.

- Маєте рацію. Натомість наш князь Теодор має таке генеалогічне дерево, якому позаздрив би будь-який претендент на корону.

- О, пане генерале, я не хотів би цим хизуватися, -заперечив князь. - Нехай вибирає короля народ.

- Це зайва демократія, - сказав генерал Голубович. -На початку мусить бути тверда влада. Народ слід поставити перед фактом. Це англійцям чи шведам може на тому не залежати - сяде на престолі панна чи старий гриб. А в нас мусить бути чоловік твердих переконань, незламної сили і несхитної віри.

- То ви за справжню, а не фіктивну монархію? - спитав Бумблякевич. - Адже всюди в Європі монархія тільки бутафорська. Королі там нічого не вирішують.

- Це в них не вирішують. Бо в них уже все вирішено. А ми звідусіль оточені ворогами. Усі ці партії з їхніми маленькими фюрерами, цьоцями-дрипцями від політики, фарбованими комуняками - це суцільні нетрі для нашого народу. Україні потрібен король із сильним військом. Король і сильна національна ідея. Гасло «Нація понад усе» мусить увійти в кожне українське серце. Аж до фанатизму!

- Тоді інші нації будуть нас боятися, - мовив генерал Купчак.

- А ви хочете, аби вони нас любили? - відрізав
Голубович. - Ні! Ми повинні стати сторожовими псами!
Лютими і відважними. Досі ж ми були декоративними
куріпками. Нами тішилися, нас хвалили. Але що хвалили?
Мову солов'їну? Пісню? Наші краєвиди? Дівчат? Але
ніколи не хвалили нашої зброї і наших зубів, бо ми були
беззубими. Досі ми не були нацією. Ми були суцільним
ансамблем пісні і танцю, й не більше. Вже кілька століть
ми перебуваємо в процесі вимирання й ніколи - в процесі
розвою. Як узагалі ми ще існуємо на цьому світі?

- Але, пане Голубович, - сказав генерал Купчак, - мені
здається, ви перебільшуєте. Такими ідеями можна
привернути лише якусь частину нації, а більшість
злякається. Мільйони українців - це сіра напівписьменна
маса, затовчена й забита, принижена й сплюгавлена.

Маса, котра прагне хліба й видовищ. Весь схід України позбавлений державницької ідеї. Не був державником навіть Хмельницький, котрий підняв заколот проти українських магнатів. І передовсім проти Яреми Вишневецького, який і був справжнім державником. Ярема прагнув здобути українську корону і створити українську державу. Козаки все зробили, аби йому це не вдалося.

Обидві Купчаківни взяли батька попід руки і за­щебетали:

- Татусю, не скидай святих імен на грішну землю.

- Пан Купчак має рацію, - підтримав його полковник Кучугура. - Але цю рацію не варто виставляти для загального огляду. Східнякам і без того помакітрилося від синьо-жовтого прапора, тризуба і «Ще не вмерла», а коли вони почують, що й Хмельницький не герой, то, може, і взагалі від Галичини відвернуться.

- Нація мусить мати своїх ідолів, - сказав Галаган. -І якщо вам не до шмиги Хмельницький, то були ще Винниченко, Грушевський, Петлюра...

- Тільки не ця трійця! - підняв угору долоні Голубович. - Які це ідоли? Україна ще й досі, мов стара непорочна діва. Бо ці ваші герої тільки тим і займалися, що несміливо її мастурбували, замість того, щоби втрати як слід!

Ці слова генерала викликали гучний регіт у присутніх чоловіків і рум'янець на щоках панночок.

- Пане Голубович, - узяв його за плече Купчак. - Чи не будете такі ласкаві вповісти мені: хто має бути тим лицарем, який, х-хе! - вграє, як ви висловились, нашу неньку? Може, ви?

- Може, і я, - не знітився той. - Хтось таки мусить пустити їй кров.

- Боже, які жахи! - сплеснув у долоні князь. - Та ж уже Україну проголошено незалежною державою. Пане Голубович, навіщо кров? Уже все позаду. Схаменіться. Та ж маємо врешті свободу!

- Свобода, за яку не було пролито жодної краплі крові, не має вартости. її не можна оцінити.

- Чи мало крові було пролито досі? - спитав князь.

- Та кров була пролита в інших поколіннях. І до того ж - намарне. Потрібна свіжа кров. Потрібна війна - з будь-якого приводу. Війна очищуюча і об'єднуюча, війна, як дощ після посухи, скропить націю кров'ю і злютує її в один міцний кулак. Схід і Захід повинні стати одним цілим. Без війни цього добитися неможливо.

- Але ж на нас ще ніхто не нападає, - стенув плечима Галаган.

- І не треба чекати. Доки ми будемо поводитися, як отара овець? Мусимо самі напасти! Так, як це робили в часи Святослава й Володимира. Самі мусимо вдарити! Перші! Просто в зуби, щоб вони захлинулися! Щоби страх панічний пройняв їх! Щоб українцями лякали дітей і тремтіли на з'яву тризуба!

- Панове, - нарешті озвався князь, який упродовж цілого часу з усміхом стежив за суперечкою. - Я бачу, ви готові кожен бенкет перетворити на дискусійний клюб. Але нині маємо саме бенкет.

- Дуже доречно, - підтримали Купчаківни. - Пане Бумблякевич, а чи не випити нам шампана?

І, не питаючи його згоди, поволокли до шинквасу, ущерть заставленого пляшками і закусками, довкола юрмилося чимало гостей.

- Нам візьміть канапок із чорним кав'яром, морозива і
ананасів, - забажали панни, займаючи столик.

Бумблякевич розгубився, побачивши таку силу-силенну різних наїдків і напоїв. Очі відразу розбіглися і не знали, де зупинитися: чи на ракових шийках, чи на вустрицях, чи на горах кав'яру, чи на вуджених скраклях, чи на печених мруцлях, чи на товчених шкрудлях, алемантових фіцлях, кармованих шницлях, стокроткових прецлях, поливаних скраклях. Врешті наклав на тацю всього потроху, не забувши прихопити

пляшку шампана і пляшку місцевого вина «Повстанські ночі».

- Ах, пане Бумблякевич, - сплеснула долонями Мотря, - ви збираєтесь пити цей жах?

- Чому ви спинили свій вибір саме на цій отруті? -скривилася Хівря. - Там же стільки розкішних напоїв!

- Та я, чесно кажучи, ніколи його не пробував. Назва сподобалася.

- Коли ми вам скажемо, на чому воно настояне, відразу розподобається.

- Прошу дуже, - погодився Бумблякевич, ласуючи раковими шийками.

- Для того, щоб отримати вино «Повстанські ночі», -сказала Хівря, - беруть два кіля свіжого очищеного динаміту, п'ять ошпарених окропом гранат, двадцять вісім куль «дум-дум», які перед тим тримали в оцті, а до того всього корінь хрону, десять стручків перцю, один старий повстанський чобіт, і для кольору викручують з живого москаля усеньку кров до краплі. Тоді заливають березовим соком. На третій день дають дикого меду. Все це витримують у бочках два місяці. Після чого роз­ливають у пляшки. І що ви думаєте?

- Так, що ви думаєте? - кивнула Мотря.

- Я? Боронь Боже, аби я що-небудь думав.

- Так от, аби ви знали, що такою пляшкою «По­встанських ночей» можна вивести з ладу цілий панцерник.

Бумблякевич наповнив келихи шампаном.

- Чарівні панянки, давайте дзьобнемо за ваші юні ночі.
«Повстанські» мене щось не приваблюють. Якщо це вино
виводить з ладу панцерник, то мене рознесе просто на
дрібні флячки. Смачного!

Панянки залилися щирим українським сміхом.

- Боже, який ви потішний! - сказала Мотря. - Ви зовсім
не подібні до наших набурмосених, як сичі, генералів.

- Пан Бумблякевич - гордість нашої сміттярки, -
підтвердила Хівря. - Завтра ми вас чекаємо в себе. Навіть

не намагайтеся суперечити. Ми нічого не хочемо знати. Правда, Мотре?

- Пане Бумблякевич, - манірно потяглася Мотря. -
Ми були завше такі бідні на справжніх лицарів! Наші юні
цнотливі серця стужилися за ними.

Музика замовкла і гучний голос пана Джавал'-сповістив:

- Пані й панове! Наш видатний поет Транквіліон Пуі^
написав славень для героя вчорашніх ловів - пана
Бумблякевича! Прошу!

Пролунали бурхливі оплески, і Транквіліон Пупс, зайнявши поставу, належну видатному поетові, почав рецитувати:

Гай, що від віку сокири не знав, од сміттярки почавшись,

Ген до мрійливих долин, непроглядний, густий, простелився.

Щойно туди прибули - за роботу взялися сміливці.

Ті вже розтягують сіті, ці - псів із припону спускають,

Інші - ідуть по слідах і невтомно життям своїм важать.

Вигнаний зграєю псів із гущавини в натовп сміливців

Скочив стрімкий одноріг, наче блискавка з хмари сліпуча.

Гай виглядає за ним, наче в бурю, лунає довкола

Гуркіт і тріск. Загукали бійці. У могутній правиці

В кожного - спис наготові, тремтить його вістря широке

Рине розлючений звір. Ударяючи рогом могутнім.

Так і розкидує вправо і вліво собак гавкітливих.

Першим Джавала метнув, розмахнувшись, але надаремно:

Спис не потрапив у ціль, лиш черкнув по корі ясеновій.

Тут одноріг аж запінився і, наче грім у негоду,

Вимчав між гір, розсипаючи іскри палючі довкола.

Раптом де взявся хоробрий і дужий ловець Бумблякевич,

Він із гори несподівано скочив і лютого звіра

Враз осідлав, наче дику лошицю, й обоє помчали

Горами й долами, витязь однак не злякався почвари -

Дикого звіра поранив смертельно й обоє упали

З лету в підніжжя гори. Так Господь Однорогів загинув.

А переможець, ногою притиснувши голову звіра,

«Здобич ця, - каже, - по праву твоя. ■. вельможна княгине.

По справедливости й славу та честь розділю я з тобою». Тут же він князю дарує, щетиною білою вкриту, Шкуру і голову звіра, оздоблену крученим рогом!

Іі.

Поет скінчив читати, оплески потрясли залу. Бум­блякевич підвівся із місця і кілька разів уклонився, а князь :ідняв догори келих шампана і оголосив, що хоче випити щ. героя. Гості охоче підтримали цю приємну акцію, і Бумблякевич відчув, як спина його сходить потом від невимовного щастя.

Після тосту залою знову полинув тихий гомін розмов. Бумблякевич відчув себе на верховині щастя. Поруч сиділи дві чарівні істоти, і можна було тільки здо­гадуватися, скільки чоловіків у цей час йому заздрять.

Панни сиділи по обидва боки від героя, дотуляючись коліньми до його колін під столом. Бумблякевич опустив ліву руку під обрус і поклав її на стегно панни Мотрі. Розмова точилася й далі без всяких змін, панна й оком не зморгнула. Тоді й права рука опустилася на стегно панни Хіврі. За хвилю, не відчувши жодних перепон, обидві руки уже вирушили на прощу до сокровенних капличок, пірнаючи під сукні, ковзаючи стегнами. А незабаром долоні Бумблякевича до­стукувалися вже до золотих брам скиту, і брами без зволікання розчинилися перед ним, щоби впустити до себе мандрівців. Обидві панни, мов за командою, розвели ноги, і пальці гостя, ледь відхиливши то­нюсінькі штори, опинилися в квітниках, яких ще не порали садівники, не запилювали бджоли, іно роса випадала медова в часи солодійних марень.

- Ці вустриці такі смачнющі, - сказала Мотря.

- Цікаво, що вони думають, потрапивши в наші вуста? - замислилась Хівря.

- Це жорстоко - їсти їх живцем, - проплямкав
Бумблякевич. - Адже й вони, либонь, мріяли про краще
життя, іаорпли -плями, снилії коханням...

- Коханням? Так-так, - промовила Мотря, - я
відчуваю, як вони збуджуються під язиком, як об-
волікують зубчики, як відтягують солодку мить
проникання в горло.

Права рука панни Мотрі пірнула під обрус і, не гаючись, розщепнула ґудзики на штанах героя. Пальчики в неї ніжно-соромливі, мов кошенята пестливі, а в такі нетрі ніколи ще й не проникали, аж їм, бідолашкам, жаско від цього, вони тремтять і стогнуть, а нігтики відсвічують червоними жарівками, показуючи шлях.

- А я відчуваю, як проковтнуті вустриці, продовжують
жити в мені, - заплющила очі Хівря і її ліва рука так само
пірнула під обрус. - Вони там збираються в гурт і
танцюють, танцюють, купаючись у водоспадах шлун­
кових соків...

Бумблякевичу нічого не залишилось, як заплющити очі в чеканні грому і блискавок, адже рука панни Хіврі з розгону налетіла на усе вже готове, і це її дещо спантеличило. Вона намацала розщіплену ширінку, а на протилежному березі -ще чиїсь пальці! Долоні обох рук ураз зайняли бойову поставу, нігті наїжились, наче списи. Ще мить - і не обійшлося б без крови. Але ось у цей час поміж обох розчепірених долонь проросло дерево миру і зашуміло буйним листям своїм. Пальці пробігли з обох сторін по гладенькій і ніжній корі, лють їхня опала, вони втихо­мирилися, і почали бити поклони новому ідолу в той час, коли в їхні каплички заходили й виходили прочани, проникаючи у такі закутки, про які й не підозрювали їхні господині.

- Мені здається, - сказав Бумблякевич, - що я не проти був би перетворитися на якийсь час на таку вустрицю, дозволивши себе проковтнути.

- О-о, ми б вас ковтали довго-предовго, ми б вас вигойдували на язичках, аж доки не висьорбали б до дна кости, - мрійливо вуркотіла Хівря.

Бумблякевич відчув, що гроза минула, і можна розплющити очі. А розплющивши їх, мало з крісла не

беркицьнув. Прямісінько до їхнього столу дріботіла з тацею пухких лімузій панна Фрузя.

Бумблякевич легенько кахикнув і розплився в посмішці. Не тільки тому, що побачив кохану. Якраз у цей момент лілейні пальчики жриць видобули зі свого ідола сакральну живицю.

- Прошу наші смаколики, - промовила Фрузя,
ставлячи тацю на стіл.

Руки Бумблякевича вистрибнули з-під обруса беш­кетними котами, і вп'ялися в розкішний м'якуш лімузії мокрими липкими пальцями, від чого та аж заблищала.

Фрузя зацікавлено втягла чутливим носиком повітря і в її розмореній голівці почала свіркотіти якась нервова, ще не оформлена в слова, думка.

- Ах, це морозиво вже розтануло, - сказала Мотря і облизала пальці, залиті білою патокою.

- Тут надто спекотно, - сказала Хівря, і теж облизала пальці.

- У вас під столом є морозиво? - поцікавилася Фрузя.

- Так, там прохолодніше. І ми його тримаємо під столом, щоб не так хутко розтавало. Та, на жаль, воно вже розтеклося.

- Може, я принесу вам свіжого морозива? - спитала Фрузя, принюхуючись. - А це дозвольте мені забрати.

- А там уже нічого забирати, - сказав Бумблякевич, розчавлюючи в жмені гроно винограду. - Можеш нам принести хіба що льоду до шампана. Тут і справді духота.

Фрузя прибрала зі столу зайве і, нагородивши любовною усмішкою обранця свого серця, подалася вглиб зали.

Оркестра в цей час гримнула марша, і радісний гомін сколихнув залу. На велетенській таці восьмеро кухарів винесли печеного однорога. Лежав на таці засмажений до червоного, вкритий блискучим тлущем, а голова з білим рогом спочивала на передніх ногах. Навіть сюди, де сидів Бумблякевич, долинув запах печені і спецій.

Гості знову привітали героя оплесками, і той змушений був підвестися і вклонитися.

Тацю з печенею поставили посеред зали на столі. Ще четверо кухарів викотили на візку величезне паруюче барило.

- Ах, одноріг! - облизала вуста Мотря. - І козацький борщ! Пане Бумблякевич, мені будь-ласка, кавальчик стегна!

- А мені - вухо! - заволала Хівря. - Вухо! Негайно! Бо ж вони його зараз геть пошматують! І обидва яйця! Не забудьте!

Вони просто виштовхнули його з-за столу, і він таки був змушений почимчикувати на середину зали. Як виявилося, саме йому й було відведено честь першому розтяти печеню. Публіка втихла і зачудовано стежила за святковою подією. Бумблякевич спинився коло печеного однорога й оглянув його з гордою втіхою. Ось ця спина, на якій він мчав, ось ця могутня шия, за яку він тримався, ось ці очі, які дивились на нього, і писок, який промовляв. Але придивившись уважніше, зрозумів, що голова була не справжня, а виліплена з паштету, штучні очі світили чаклунським вогнем, а білий ріг - це всього на всього закручене гвинтом масло.

- Виберіть собі, пане Бумблякевич, найласіші шма­
точки, - підказав Джавала.

Ніж розітнув укрите хрумтливою шкуринкою стегно і вирізав шмат м'яса. Зайшовши ззаду, Бумблякевич штрикнув ножем попід хвіст, шаркнув туди й сюди й під оплески гостей вишпортав на тацю два великі яйця. Усі схвально загомоніли, вбачаючи у всьому цьому ознаки бувалого мисливця. Після того ніж утяв півголови разом з вухом, яке було встромлене у паштетову масу.

- А серце! Серце! - знову підказав Джавала.

Серце лежало на таці поряд з грудьми. Бумблякевич вгородив у нього ножа і отак, тримаючи у лівій руці тацю, а в правій ножа з наштрикнутим серцем, рушив до свого

столу. Вигуки «Браво!» і «Слава!» лунали йому вслід, а Купчаківни навіть встали з-за столу і плескали в долоні, промовляючи вологими вустами слова захвату і подиву.

Тепер уже і решта гостей обступила тацю, а кухарі, зблиснувши ножами, заходилися краяти печеню, інші черпали борщ і наливали в горнята, а дівчата у вишиванках розносили по столах.

Бумблякевич поклав серце собі на тарілку. Дівчата поділили межи собою яйця і решту м'яса. Фрузя принесла борщу і знову допитливим поглядом обстежила панночок.

- Прошу козацького борщу! Його слід випити перед
тим, як спожити м'ясо однорога. Такий у нас звичай.

- Кому ви це говорите? - здивувалася Мотря. -
Покоївка буде нас вчити звичаям?

- Я не вам казала, а панові Бумблякевичу, - промовила ображеним тоном і відійшла.

- Це той самий борщ, який зварила Мальва? - спитав, вдихаючи запашну пару.

- Ну, зварила - це гучно сказано. Борщ варили кухарі за Мальвиним переписом. Вона тільки була присутня при готування усіх складників, а потім з'явилася під кінець, щоб заправити.

- А чому її самої не видно?

- Вона завше запізнюється.

Борщ своєю барвою скидався на червоне вино, він і п'янив, як вино, б'ючи гарячою хвилею в груди, проникаючи в жили і збурюючи кров. Дивочуйний запах закручував голову, мовби разом з борщем вливалася нездоланна міць, душа, відважна і відчайна, скипала і підносилася, рвалася вгору, пориваючи за собою і тіло. То був борщ, якого йому ще не доводилося куштувати. Потім він обережно вкраяв шматок серця і поклав у рот. На смак було, мов серце молодої свинки. Йому ж праглося відчути щось незвичайне, що можна було б порівняти хіба що зі святим причастям, а однак ані цей, ані наступний шматочок не викликали тих відчуттів, на

які сподівався. Хоча, можливо, причина була в борщі, смак якого уже неможливо нічим перебити.

Жвакуляючи м'ясо, сам собі дивувався, що міг утнути таке на ловах. Провівши все життя, як сіра і непомітна мишка, тепер опинився на якомусь неймовірному щаблі, поряд із полковниками й генералами, а може навіть поруч із самим князем. Бо й справді, бенкет цей влаштовано на честь повернення князя, а вийшло, що на честь найбільшого мисливця всієї сміттярки. Якщо по правді, то колись він про це таки мріяв. Мріяв про якусь несподівану запаморочливу кар'єру, про злет духу. І ось йому відкриваються широкі обрії. Захоче - одружиться з панною Фрузею, яка завше його віддано кохатиме і віритиме кожному його слову, бо слово се глаголить великий чоловік. А захоче - обере собі котрусь із генеральських доньок. Тільки котру ж вибрати? Обидві сливе що близнючки і обидві до нього вуркочуть із однаковим чуттям.

- Ну, як вам засмакував борщ? - спитала Мотря.

- Неперевершений! Я від нього захмелів сильніше, ніж від вина. Що вона туди додає?

- Нікому невідомо. Це великий секрет. Здається там уся суть у суворій почерговости складників, а також у травах і коренях, які вона збирає в лугах. В самому кінці додається кров полоза. Зміюці втинають голову і зціджують усю кров до краплі в посудину з винним оцтом, щоб вона, потрапивши в окріп, не звернулася.

- Який жах! - скривився Бумблякевич. - Невже це робили й козаки?

- Звичайно. Вони частенько пили кров полоза сирою. Дехто із наших генералів теж нею ласує. Зміїна кров омолоджує. Ви не забули, що завтра ми вас чекаємо в гості? Влаштуємо лови на полоза.

- О ні! Досить з мене. Я гидую зміюками.

- Справді? - спитала, млосно потягуючись, Хівря. -Ну й даремно. Якщо не будете регулярно вживати козацького борщу, то хутко постарієте.

- Я подумаю. Але в гості прийду. Тільки чи втраплю до вас?

- Княгиня вам охоче дасть провідника.

В цей час оркестра заграла танго, усе завирувало і запінилося білими сукнями.

Пари пролітали з кінця в кінець, сукні лопотіли й здіймали вихор, а кавалери раз по раз поправляли свої чуприни, які падали на очі, оголюючи лисини.

Якась висока струнка панна здавалась невтомною. Не пропускала жодного танцю, змінюючи кавалерів і заморюючи їх так, що вони потім падали на канапи попід стіною і важко дихали.

Бумблякевич якийсь час спостерігав за нею, цмулячи шампанське, та перекидаючись жартами з сестрами, а потім поцікавився, хто вона.

- Ах, ви ще не знайомі? Це... - почала Мотря, але тут
її підхопив магістр Джавала й вона зникла у вирі
вальсу.

Натомість Хівря витягла на середину зали Бум-блякевича і змусила танцювати, хоч і не вмів, хоч і ноги не слухали: він щоразу вдарявся об когось, плутався, а раз мало не дав сторчака.

Незнайома панна, здавалося, була самою феєю танцю і кружляла, наче пелюстка, легко і звинно, зникаючи в одному кінці зали, а випірнаючи в іншому.

- Хто це? - спитав у Хіврі знову.

- Ах, я ж хотіла вас познайомити!
Та цієї ж миті панна знову зникла.

- Зараз я підведу вас до неї, - сказала Хівря і таки намагалася в танці дістатися до незнайомки, однак це виявилося неможливим, їм увесь час хто-небудь заступав дорогу.

- Але хто вона? Чому ви не скажете?

- Наберіться терпцю. Скажу вам по секрету, що вона теж збиралася вас запізнати.

- Справді?

- Але як ви смієте цікавитися іншою панною, коли у
ваших обіймах я?

Світло пригасло і залунав повільний танець, Хівря оплела руки йому довкола шиї, пригорнулася всім тілом, і не відпускала доти, аж поки музика не вмовкла, а гості почали збиратися по домівках. Генерал Купчак так несподівано забрав своїх доньок, що вони ледве встигли попрощатися, наостанку вирвавши у Бумблякевича обіцянку обов'язково вибратися до них завтра на обід.

Було вже далеко за північ, коли дістався до свого покою. У шибі блідо відсвічувала голова панни-привида. її сумні очі мовби чекали розради.

- Не діждешся, - буркнув, засмикуючи штори.
Потім упав на ліжко і провалився у снігові кучугури

сну.

СЕСТРИ КУПЧАКІВНИ

Ранок почався з приходом Фрузі, яка принесла сніданок.

-Я чула, що тебе панни Купчаківни запросили до себе на обід?

- Так. Я їм дуже сподобався. Цілий вечір зі мною не розлучалися.

- Ну, певно! Генеральські доньки! Куди мені до них. А, до речі, якби ти хоча б на хвильку від них відлип, то міг би зазнайомитися із Мальвою Ландою.

На Бумблякевича наче відро крижаної води вилили.

- То вона була на бенкеті?

- Була.

- І ти мене про це не повідомила?

- Як я могла відривати тебе від такої захоплюючої

розмови? А так, між нами, то я не знайшла у вас під столом жодного морозива.

- Що? Якого морозива? Чому ти не звела мене із Мальвою Ландою?

- Ще чого! Мало того, що тоті вертихвістки відбили тебе на цілий вечір, то ще й із Мальвою ділися! Мені здається, що то було якраз те саме морозиво, яким і я недавно ласувала.

- А щоб ти скисла із тим своїм морозивом! Куди Мальва поділася? Куди вона пішла після бенкету?

- її забрали з собою Купчаки. Вона поїхала до них ночувати.

- Ага, чудово. Отже, там я її і застану.

- То ти таки збираєшся до них?

- Я прийняв їхнє запрошення.
Фрузя насупила брови.

- На обід! То так ти мені збираєшся відплатити за мою доброту!

- Ну, я ще, здається, не твоя власність, аби мені вказувати, до кого я повинен ходити.

- Я віддала тобі все, що мала найдорожчого - свою цноту!

- І це ти мені говориш після своїх плюгавих збочень із якимось зачуханим клаком? Чи ти забула, чим займалася ще зовсім недавно?

Ці слова викликали у Фрузі істеричні ридання. На свій подив, Бумблякевич не відчув до неї жодного жалю. Навпаки, тепер дуже прискіпливо оглянув її і побачив ще чимало недоліків. Корова. Натуральна корова. Уся різниця лише та, що Фрузя не дає молока. Подумаєш, якась нещасна покоївка! І це в той час, коли за ним сохнуть генеральські доньки! Писані красуні, яких бачив тільки в журналах.

Фрузя мовби прочитала його думки, бо ридання її стали ще жалюгіднішими. Сльози крапотіли з носа і падали на тарілочку, утворюючи широку калюжку.

Бумблякевич подумав, що не варто, можливо, отак відразу показувати свою байдужість, бо ще хтозна-чим скінчиться знайомство з Купчаківнами. Може, вони тільки бавляться ним, а до справжніх почуттів далеко. А Фрузя тут, поряд; мов кішечка. І справді, щойно пригорнув її до себе, як вона заспокоїлася. Однак образа ще жевріла, бо таки не втрималася, щоби не вжалити.

- Посмакувало тобі серце однорога?

- М-м... так собі... Я тільки-но й з'їв два кавальчики.

- Щоб ти знав, що це не було серце однорога, а звичайне свиняче.

- А куди ділося однорогове серце?

- Його з'їв князь, адже то був незвичайний одноріг.

- Для чого ж тоді була ота вся кумедія? Навіщо мені Джавала підказав узяти собі те серце?

- То все для гостей. Ну, і щоб тебе пошанувати. Хоч ти його й не вполював.

Серце Бумблякевича захололо.

- Кого не вполював?

- Однорога.

- А тобі звідки відомо, вполював я чи ні?

- Я чула розмову між Джавалою і князем. З грудей однорога витягли кулю. Але то була княжа куля, а не твоя. Ще одна куля була в стегні, належала вона Джавалі.

Йому стало страшенно соромно. Але тільки на секунду. Бо відразу потому подумав, що все це може виглядати не обов'язково на зумисний обман, а на звичайну помилку. Міг він помилитися? Міг. Думав, що його куля пробила груди, а то, бач, княжа. Буває.